Давайте знайомитись!

Моє педагогічне есе

         Коли яблука налились медовим соком і сливи вкутались в сині оксамити, а на городах було повно всякої смакоти, коли соняшники позгинали свої голови-решета майже до самої землі, в місті Остріг Рівненської області  народилась я – маленька дівчинка Лариса. Як потім говорила мама: «Мій маленьки скарб». А зелені оченята лупали, а голос такий був, що ніхто не спав (чого і зараз у мене не відбереш).

Дівча  підростало, бігало, гралося. Цікаві були ігри: «в лікарню» або «у школу». Навчилася читати.

І ось нарешті я першокласниця. Так цікаво було 1 вересня їхати на плечі у великого одинядцятикласника і сповіщати дзвоником усім, що у Острозькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1 розпочалися уроки. В пам'яті ще й досі очі першої вчительки. Саме вона для мене ІДЕАЛ ВЧИТЕЛЯ, саме вона  надихнула мене обрати професію педагога.

А потім, нарешті, середня та старша ланка школи: там багато вчителів, цікава англійська мова, а уроки української мови та літератури, історії взагалі в пам’яті на все життя. Випуск, перші поцілунки… А далі? Вийшовши за поріг улюблений школи, відправившись в першу довгу подорож по школі життя, я вибрала собі професію вчителя. Вступила на педагогічний факультет Київського державного педінституту ім. О.М. Горького. Здобувала освіту вчителя початкових класів  в закладах освіти.

Одночасно розпочалась моя педагогічна діяльність. Ще зовсім юна, а вже вчитель початкових класів Білашівської школи.  Вчитель.... Як багато в цьому слові ноток гордості, поваги й розуміння. Немає на світі прекрасніше і миліше, ніж професія-вчитель. З самого першого вступу на поріг школи вчитель замінює найдорожчу людину - маму. Він стає всім для дитини: батьком, наставником, прикладом для наслідування. Були і перші розчарування і перші сльози радості від уроків, перше захоплення від того, що на тебе дивляться милі довірливі діточки, які чекають від тебе чогось цікавого і нового. Не передати того, які емоції заповнювали мою душу. Але наше життя влаштоване так, що ми не знаємо , що може статися завтра...

Щаслива, що працюю у школі, щаслива, що її стіни мене зігрівають, дають сили в мої перемоги, щаслива, що для своїх учнів не тільки вчитель, а й друга мама, друг, засвічую в їхніх душах сонечка, які осяюють їхню життєву дорогу. Мені цікаво з моїми учнями радіти, інколи засмучуватися разом з ними, давати поради.

Професія вчителя не з легких. Вона забирає багато сили та життєвої енергії. Зізнаюсь, що були такі моменти, коли запитувала в себе: «Чому обрала професію вчителя? Могла знайти щось престижніше». А душа у відповідь: «Ні, не змогла б, бо присвятила себе праці з дітьми, а вони – це світ добра і любові, у ньому немає місця злу і ненависті».

Ні на мить не залишає думка : ти - взірець, взірець у поведінці, способі життя, відношенні до звичайних явищ. Ти знаходиш у кожному вихованці щось хороше, проектуєш і розвиваєш його, дотягуєш його до ідеалу. Віриш у цей ідеал ти і вони вірять тобі. Бо ти - Учитель. Найголовніше не зійти з обраної дороги, якою ти пробираєшся зі своїми учнями крізь темряву. І він обов’язково настане — сонячний, радісний, яскравий Світанок...

Коли заходиш у клас, а тебе оточують діти та наперебій намагаються розповісти тобі свої новини, поділитися успіхами, відчуваєш себе дуже щасливою.

Я знаю: учителями не стають, ними народжуються. Хоча, звичайно, учитель – це не тільки Божий дар, а й дуже відповідальна та наполеглива праця і серце, віддане дітям.

Школа - найдивніша країна, де кожен день не схожий на попередній, де кожна мить - це пошук чогось нового, цікавого, де немає часу нудьгувати, сваритися і витрачати час на порожнє, де кожен учень - це будівельник майбутнього, а значить всі жителі цієї країни відповідають за майбутнє. Де весь час треба квапитися, стати цікавим для людей, що оточують тебе, залишатися цікавим завжди, дарувати тим, хто оточує тебе, свою енергію, знання, уміння, квапитися дізнаватися про нове, квапитися не запізнитися. Тому в цій країні уживаються лише найстійкіші, найтерплячіші, наймужніші, найщиріші, найвідповідальніші, найдобріші, найцікавіші і найдивніші люди. І називають їх вчителями.

                Але, щоб запалити, потрібно горіти самому: запалюючись, захоплювати,  запалювати і водночас самому сяяти. Існує проста істина: щоб бути справжнім учителем, потрібно любити те, чого навчаєш, і тих, кого навчаєш. Їх треба знати вздовж і впоперек. Поважати і довіряти. Берегти «собори дитячих душ».

Я все більше розумію:

У тому вся суть: не для себе прожити,

А когось хоч трішки навчитись любити,

Побігти в ромашки по літньому полю,

Спасибі, Господь, за учительську долю.